Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.
Сьогодні в Хмельницькому політехнічному коледжі вкотре звучали безсмертні, пророчі, часом незручні своєю відвертістю слова Тараса Шевченка:

Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

Синам свого народу він передав непорушні заповіти, і серед них перший і останній:

Свою Україну любіть,
Любіть її … во время люте,
в останню тяжкую минуту.
За неї Господа моліть».

Чи не живемо ми саме в те «время», про яке застерігав наш Великий Поет?