«Є така професія – Батьківщину захищати»

НовиниComments Off on «Є така професія – Батьківщину захищати»

«Є така професія – Батьківщину захищати». Нелегка, небезпечна, але така потрібна і така почесна у всі віки – військовий.
Три мужніх чоловіки, представники трьох поколінь цієї професії і свідки трьох різних воєн говорили про це зі студентами Хмельницького політехнічного коледжу НУ «Львівська політехніка». Всі вони різні за віком, різні за вдачею, за уподобаннями, але одне єднає їх – вони наші, хмельницькі політехніки – викладач, співробітник, студент.

Олександр Мефодійович Зобкало, підполковник у відставці. Далека Друга світова війна увірвалась в безтурботне дитинство та спаплюжила його. Олександр Мефодійович народився у 1935 році і добре пам’ятає важкі, страшні воєнні роки : евакуація, голод, холод, тривога, страх… А потім була п’янка радість Перемоги. Дитяче захоплення подвигом переможців, серед яких був і його батько, спонукало до вибору військової професії. Після виходу у відставку, багато років, аж до 2013, передавав свій багатий досвід молодому поколінню – викладав дисципліну «Захист Вітчизни» у нашому коледжі. І робив це за давньою армійською звичкою дуже сумлінно, хоч і не думав сивочолий підполковник, що ці знання багатьом з них доведеться застосовувати на практиці, та доля розпорядилась так, що багато його учнів сьогодні боронять Вітчизну на сході нашої держави.

Віктор Володимирович Король – ветеран іншої, невідомої війни. Як і всі радянські хлопці, у 1987 році в зовсім юному віці був призваний на строкову службу, та навіть і не підозрював, яким важким випробовуванням вона стане, в які надзвичайно складні умови він потрапить. Все починалось як у всіх: короткий 12-денний курс молодого бійця, кілька місяців служби на військовому кораблі в частині, що базувалась в Криму, а далі – повна невизначеність і невідомість, аж поки не прибули у Сирію. І тут почалось справжнісіньке пекло: незвичний , надзвичайно важкий для нас клімат – пекельно спекотні дні і не менш пекельно холодні ночі, відсутність води, а найстрашніше – справжні бойові дії, де гинули такі ж молоді хлопці, не розуміючи чому, за що. Пізніше, вийшовши з госпіталю після важкого поранення, Віктор Володимирович дізнався, що з команди у 56 чоловік , в складі якої він поїхав служити, повернулось до рідних домівок всього 5.
Можна тільки уявити яким моральним потрясінням було для нього, коли зранений, на милицях, він звернувся до військкомату по допомогу, яку отримували бійці, що повертались з Афганістану, а у відповідь почув , що війни у Сирії не було!!! Та світ не без добрих людей. З допомогою друзів йому вдалося побороти бюрократичну машину і отримати визнання факту, що він є учасником бойових дій. Хоч на Близькому Сході Віктор Володимирович воював 3 роки, з 1987 по 1990, та війна не відпускає його і дотепер: безсоння, тривога, важкі спогади, постійний біль внаслідок важких поранень… Та його витримці, вмінню опановувати себе, позитивному ставленню до життя, доброзичливості, інтелігентності можна повчитись кожному, хто хоче називатись справжнім чоловіком, покликання якого – захищати свою Батьківщину. І сьогодні, в час небезпеки, Віктор Володимирович не може залишатись осторонь подій на сході. Він настійливо, вже кілька разів звертався до військкомату з проханням про призов до лав армії. Він готовий передавати молодим бійцям свій безцінний бойовий досвід і снайперські знання та вміння.

Іван Лукасишен, наш студент ( гр.ВР-132). В аудиторії він нічим не відрізняється від інших, тільки часом невловимою тінню промайне десь глибоко на денці очей чи то важкий роздум, чи тривога, чи страшний спогад. В його 22 роки йому довелось пройти найскладніші випробування.
Ще у мирний час, 22 квітня 2013, Ваня був призваний на військову строкову службу, перервавши навчання в коледжі. Служити довелось у місті Севастополі. На початку весни 2014 року у Криму почались сумнозвісні події. Іван у складі частини був змушений займати оборону перед тоді ще нікому не відомим ворогом, та все ж довелось залишити окупований Крим. Далі проходив службу у м. Мелітополі, звідки і був направлений в зону бойовох дій. За дві ротації пройшов безліч блокпостів, бліндажів, пережив обстріли і змушений був стріляти у відповідь. І це для молодого миролюбивого хлопця стало найстрашнішим випробуванням. Згадує бій за селище Широкіно, захист Маріуполя, Талаковки, Сартани, страшні ночі в очікуванні обстрілів у Маріупольському аеропорті, де немає надійних місць схову , жах від побаченого, коли гинули побратими.
Сьогодні Іван закінчує навчання у коледжі та планує пов’язати своє життя з захистом людей, але уже на мирній землі. Наразі він проходить первинну підготовку поліцейського, адже саме такі хлопці і потрібні у правоохоронних органах.

18268492_300745387017344_6470118851413032966_n 18301259_300745340350682_5225375674745745479_n 18301534_300745327017350_1494309263313652523_n

© 2015 Хмельницький політехнічний коледж